Владика Микола Бичок: і далі відкритий на пізнання Божої волі щодо нового служіння
о. Тимотей Т. Коцур, ЧСВВ, Світлана Духович – Ватикан
У суботу, 7 грудня 2024 року, Папа Франциск введе до грона кардиналів 21 ієрарха, між якими – владику Миколу Бичка, ЗНІ, Єпарха Мельбурнього УГКЦ в Австралії. Уродженець Тернополя, він стане наймолодшим членом Колегії Кардиналів. Напередодні цієї події, в день своїх іменин, владика Микола провів зустріч із журналістами, акредитованими у Ватиканському пресцентрі, після чого завітав до нашої редакції, де люб’язно погодився відповісти на кілька запитань.
Преосвященний Владико, раді вітати Вас в нашій студії, сьогодні також особливо приємно, що можемо бути разом в день, коли ви святкуєте свої іменини. З цієї нагоди хочемо побажати вам такої ж мудрості і стійкості, як у святого Миколая в захисті правд віри і в обороні справедливості в світі, тієї соціальної справедливості, джерелом якої є милосердна любов. Наша розмова відбувається якраз рівно через два місяці після того, як Папа Франциск зробив несподіванку для всієї Церкви, а для нашої Церкви зокрема, повідомивши з вікна Апостольського палацу про те, що серед кардиналів, яких він хоче долучити до грона своїх найближчих співробітників, є також єпарх Мельбурнський Української церкви в Австралії владика Микола Бичок. У першому інтерв’ю ми говорили про враження від призначення. Минуло вже два місяці, і може був час трошки осмислити це призначення?..
Справді, мені дуже приємно сьогодні бути разом з вами і святкувати день святого Миколая разом тут із вами. Сьогодні, молячись Святу Літургію, я молився за тих всіх людей, яких я сьогодні зустріну, за тих всіх, які приїжджають на цю Консисторія, як знак подяки за кожного із вас, які несете свої служіння. Два місяці пройшло, але нічого не змінилося, тому що я надалі залишився владикою Миколою, який є єпархом для українських католиків в Австралії, Новій Зеландії і Океанії. Можливо, перші два тижні був певний ажіотаж, коли багато журналістів шукали можливості зробити інтерв'ю зі мною, оскільки справді це сенсація: наймолодший кардинал, і цей кардинал ще й з України, який служить в Австралії. Я ще буду дедалі більше й більше дізнаватися про свою роль, що означає бути кардиналом в Католицькій Церкві, зокрема, що означає бути кардиналом, маючи коріння Української Греко-Католицької Церкви? Завтра буде особлива нагода зустрітися із тим гроном кардиналів, коли після того, як Святіший Отець вручить кардинальський перстень, одягне цей головний убір, тоді кожен новий кардинал буде мати змогу підійти до присутніх кардиналів, і вже в безпосередній спосіб обмінятися кількома словами, поспілкуватися. Моє кардинальське служіння не касує те основне служіння, до якого мене покликала Українська Греко-Католицька Церква, яким є бути пастирем для українців в Австралії, Новій Зеландії та Океанії.
Так, я вже мав певну нагоду спілкуватися з різними кардиналами. Коли я прилетів сюди 24 листопада, я наступний тиждень вирішив зробити періодом духовної подорожі, провести час реколекцій. Саме тому я старався відвідати Фатіму, Люрд, Меджуґор'є. І ось я сиджу в літаку до Лісабона, і тут заходить один чоловік з хрестом і сідає біля мене. А це виявився кардинал Амеріґо Аґіяр з Португалії. І ми так один на одного поглянули, привіталися і три години розмовляли як кардинали. В дивний спосіб відбуваються ті зустрічі: чи в літаку, чи от в Сіднеї, коли один кардинал з Папуа-Нової Ґвінеї дізнався, що я є, і він зустрівся зі мною. Отож, справді, майбутнє буде більше показувати також мою роль, куди мене Свята Церква призначить, до якої дикастерії, яку особливу відповідальність покладе на мої плечі. Два місяці пройшло, але я однак більше почуваюся не кардиналом, а таки єпископом для наших вірних.
Коли було оголошено про це призначення, Блаженніший Святослав, коментуючи рішення Папи Франциска, сказав, що тепер Українська Церква отримала два голоси, що наш народ отримав додатковий голос, щоби як найближче промовляти до Церкви і до Святішого Отця. Чи Ви вже мали нагоду пересвідчитися в тому, що стаєте цим додатковим голосом українського народу?
Ось пів години тому, декількасот метрів звідсіля, Ви були разом зі мною, коли різні медіа з усього світу ставили різні запитання. І в основному ці питання стосувалися війни в Україні, що означає справедливий мир, щодо мого молодого віку, чи я кардинал тільки для українців, а чи для Австралії? Звісно, кардинал – для Вселенської Церкви. Саме сьогодні я в особливий спосіб відчув, що, можливо, цей мій слабий голос – я маю добрий голос, я люблю співати, я володію голосом, – я маю на увазі, що цей мій голос, який слабий, тому що я також людина. Але, можливо, навіть той слабкий голос буде мати велику силу, скріплений Божою благодаттю, щоб донести цю правду, про те, що відбувається, зокрема, в Україні, що відбувається в нашій державі, скільки ран принесла ця війна, скількох дітей торкнулися ці рани, скільки дітей насильно депортовані, скільки справді наших військових перебуває в полоні, як над ними знущаються. Підняти тему того, скільки наших людей взагалі зниклі безвісті. Це справді величезні рани, якими нам потрібно ділитися із Вселенською Церквою, зі всіма медіа. Ми, звісно, як пастирі Української Греко-Католицької Церкви, стараємося на наших Синодах особливу увагу присвятити тому, як нам допомогти людям зціляти ці рани війни.
На цій консисторії Церква отримає найстаршого кардинала в особі архиєпископа Ачербі, якому дев'яносто дев'ять років, і наймолодшого кардинала. В цьому контексті хочу запитати Вас як того, хто представляє наймолодших, яким провадити Церкву в майбутнє, як того, кому супроводжувати, мабуть, ще не одного Святішого Отця: яким Ви бачите майбутнє Церкви?
Ви згадали дев'яносто дев'ятилітнього кардинала Ачербі. Я, хоч і молодший, але щось поєднує нас: він колись, у сімдесятих роках минулого століття, служив як нунцій в Новій Зеландії. Поєднує і те, що коли я тепер отримував найвищу нагороду від Суверенного Мальтійського Лицарського Ордену, якого він також є членом, ми спілкувалися членами Ордену, й вони казали, що він прийде. Тож він ше біг не скінчив, він ще біжить, він ще далі є свідком Христової Церкви. Якою я бачу Церкву Христову? Я бачу її живою, я її бачу діяльною, я її бачу молодою, я її бачу воднораз простою, але з іншої сторони – дуже глибокою, доступною, яка не є замкнута, яка відкрита і яка старається шукати заблукану вівцю, яка старається інколи виходити поза певні межі, щоб знайти ту заблукану вівцю. Отож, це є моя мрія про Церкву. Але, звісно, як ми молимося в Символі віри: свята, католицька. Ота святість – це найосновніше, що має бути в святій Христовій Церкві. І, відповідно, кожен, хто був покликаний Господом Богом, у будь якому служінні, чи в монашому, чи в священничому, чи єпископському, чи вже навіть кардинальському, в першу чергу покликаний Господом до святості. Це має супроводжувати якось нас у нашому житті, має бути провідною ниткою нашого розуміння Церкви.
Ви якраз згадали різні етапи формування. Як відомо, завданням кардиналів є також бути радниками Папи. В ці поради людина вносить досвід свого життя, свого формування. Які найцінніші скарби свого формування, починаючи зі своєї родини, зі своєї спільноти, з новіціяту в чернечому згромадження, з навчання в семінарії, служіння як священника, чим з цього Вашого досвіду Ви б хотіли ділитися?
Хоч я практично вже не застав періоду переслідування нашої Церкви, хоча застав Совєтський Союз, я застав дуже багатьох свідків та ісповідників віри. Я ще, як маленький хлопець, пам'ятаю, коли в дев'яностих роках світлої пам'яті Блаженніший Любомир Гузар, ще як простий священник, бо тоді ще не був визнаний Ватиканом як єпископ, приїжджав до монастиря редемптористів для того, щоб сповідатися, для того, щоб належно тримати себе в духовній формі. Тож цей багаж, цей певний контакт із нашими старцями і з нашими ісповідниками віри. Воднораз те, що пережила наша Церква не тільки в Україні, але на далеких Сибірах. Першим моїм місцем служіння був Сибір. Мене висвятили, і я відзразу, повний сил, поїхав до Сибіру навертати люд Божий. І напевно, що цей досвід також такої місіонерської праці в різних частинах світу, де, різні економічні обставини, різний рівень розвитку, але те, що об'єднує – це справді спрага за Божим словом. Саме це стало вирішальним чинником в моєму покликанні: я хотів проповідувати людям Боже слово, бути близько людей і, знову ж таки, через приклад свого життя якось надихати інших людей, бути правдивим свідком Христової Церкви. Це те, що я хочу, незважаючи на свій цей невеликий досвід монашого чи священничого життя, буду старатися доносити і після завтрашньої події, як кардинал. І завжди наголошувати на тому, що наша Церква – це Церква-мучениця, яка породила багатьох справді велетнів духа, яких Святіший Отець Іван Павло ІІ визнав блаженними, тих, на кого справді ми, зокрема, як український народ, маємо взоруватися та пліч-о-пліч і крок за кроком йти їхніми стопами.
Владика Борис Ґудзяк: в нашій архиєпархії йому багато людей вдячні
«Цей момент є важливий, зокрема, тому що Україна, українські християни, наша Церква переживають дуже складний час, і тема страждання України відсувається на задній план. Разом з Блаженнішим Святославом тепер будемо мати кардинала, який, буде речником нашої Церкви з другого кінця світу. Сам владика Микола, який сьогодні святкує іменини, сказав сьогодні: “Кардинал – це не Бог. Я є людиною, і майже все залишається таким самим”. Отже, це треба розуміти, що в Церкві на першому місці – Господь, і різні чини, різні посади, якщо вживати світську мову, різні відзначення мають бути скеровані для нашого духовного життя. Кардинал – це дорадник Папи, який може собі вибирати, кого він бажає. Кардинали мають червоний колір, колір крові. Вони мають бути готовими для Христа, для Церкви, для Папи віддати своє життя, бути свідками. А слово “свідок” в грецькій і латинській мовах – це “martyr”, мученик. Отже, це є духовне значення. Очевидно, є також ще і практичний момент, що всі кардинали, які мають менше вісімдесяти років, вибирають наступного Папу. Так що кардинал Бичок буде – дай Боже йому здоров'я – вибирати протягом наступних чотирьох десятиліть. І це важливий факт. Я приїхав сюди, тому що отець Микола Бичок, редемпторист, був священиком в нашій Філадельфійській архиєпархії, віддано служив в Ньюарку, і звідтам був номінований і перенесений на єпископське служіння в Австралії. Отже, є багато людей в нашій архиєпархії, які вдячні йому, які пам'ятають його служіння в Америці. І ми з ним радіємо».
